" Лише повернись. Я буду чекати"

Лунали постріли, чулися звуки гармат, плакали діти і кричали жінки. Навкруги виднілися зруйновані будинки, поламані дерева, на вулицях не було жодної людини. Всі сиділи у підвалах, ховалися в напівзруйнованих оселях та боялися показати своє обличчя. Україна ходила безлюдними містами, тут панувала лише смерть, яка теж шукала своїх жертв. Україна плакала.. Вона була вдягнута у старий і знищений одяг, колись охайна і заплетена коса перетворилася у розпатлане волосся. Україна йшла своїми босими ногами по чорній і забитій землі. По тій землі, де лунала колись українська пісня, по тій землі, яка славилася своїми грунтами, своєю родючістю. Зараз тут не було нічого, крім розрухи, руїни і смерті. Тривав важкий 1944 рік…

Ганна стояла на колінах перед своїм чоловіком і плакала. Вона благала його не йти, не залишати її.

- Як ти можеш піти? - голосила жінка. – Як можеш покинути мене, нашу малу донечку, свою стару матір? А що я скажу нашій ще ненародженій дитині? Зрозумій, вона може навіть не побачити батька.

Та Йосип і далі був невблаганний . Він ще раз обійняв свою донечку. Маленька Марійка весело усміхнулася і помахала рукою батькові на прощання. Ганна піднялася з колін і почала витирати хусткою сльози.

- Лише повернися живим. Я буду тебе чекати, скільки треба буду чекати,- прошепотіла вона услід чоловікові.

А Йосип хотів лише заглушити ці слова у своєму серці. Він швидко вийшов з подвір’я, навіть не глянувши на дружину. Скупі чоловічі сльози виступили на очі чоловіка. Серце роздирала невимовна туга за маленькою донечкою, яку він мав залишити, за ще одним немовлятком народження якого він так з нетерпінням чекав, за старою матір’ю, якій після смерті батька обіцяв завжди бути поруч. Та найбільше боліло серце чоловіка за Ганну. Жінку, яку він безмежно любив, якою жив, якій клявся ніколи не завдавати болю а приносити лише щастя і радість. Сльози, скупі чоловічі сльози покотилися обличчя. Його ясні очі покрила пелена зажури і смутку.
Зразу згадалася їхня перша зустріч з Ганною. Потім були солодкі зустрічі біля ріки, розмови до ранку. Ганна співала йому пісні, пронизані тугою за батьків, яких вона втратила, за сестрою, яка померла ще маленькою. Кожною піснею Ганна, мов та чародійка, прив’язувала Йосипа, закохувала його в себе. Та і вона сама вже не могла без його веселих жартів, чорних очей та пишних вусів. Коли вони одружилися, не потрібно було їм більше нічого. Тішилися разом із обшарпаної хатини, в якій жили, із черствого хліба, який мусіли їсти.

Та зараз Йосип йшов на фронт, йшов туди, звідки міг уже й не повернутися. ”Коли ж закінчиться ця війна? Вже два роки ми не маємо мирного неба над головою.1941-1942-й-ці роки назавжди залишаться у моїй пам’яті. Я буду розповідати про них дітям, поясню їм, що пішов воювати не заради себе, не з своєї волі, а через чиїсь безглузді бажання захопити цілий світ. Я розповім їм про все… якщо, звичайно повернуся додому”

На фронті час йшов дуже довго. Кожна хвилина здавалася вічністю, кожен день, проведений на війні, все більше віддаляв його від коханої. Тисячі разів Йосип був на волосині від смерті, та завжди думка про сім’ю рятувала його, додавала сил.

Йшли довгі місяці війни, чоловік втратив відчуття часу, перестав рахувати дні, проведені на фронті. Засинаючи під свист куль, щодня бачачи сотні смертей, у серці чоловіка залишалося все менше і менше віри в те, що ця війна коли-небудь закінчиться.

А тим часом за сотні кілометрів від вбивств, куль і смерті у Йосипа народився син. Ганна поринула у домашні клопоти і, як могла, старалася відганяти від себе страшні думки, які щоразу заглядали у серце. Донечка Марійка підросла і все частіше запитувала матір, де її батько. Ганна пояснювала дитині, що тато її дуже любить, але зараз він повинен бути далеко.

- Ну чому, чому, чому він не хоче повернутися додому, побачити братика? Ми ж так його чекаємо!

На очах Ганни з’явилися сльози.

- Донечко, тато дуже хоче повернутися додому, він дуже любить тебе і твого братика, але у нього є обов’язки , він змушений бути далеко, щоб захистити нас з тобою.


Марійчине серце не могло цього зрозуміти. Вона знала: якщо любиш, то маєш бути поряд. Тож сльози, сум матері і бабусі супроводжували дівчинку ще цілий рік.

Йосип жив думками про сім’ю. Малював у себе в голові ту омріяну зустріч з родиною. Здавалося, він вже відчував на собі обійми Ганни та теплу долоньку маленької донечки. Писав листи рідко, адже як тільки брався за олівець, з очей зразу падали сльози.

Одного дня Йосип прокинувся з дивним відчуттям. У його серці, вперше за довгий час з‘явилася надія. Він щиро повірив, що невдовзі повернеться додому.”Я повернуся живим, повернуся додому. Мене чекає дружина, за мною плачуть діти.” Серце Йосипа забилося швидше. Він відчув неймовірну силу, був готовий до бою…Та раптом, у очах потемніло, підкосилися ноги. Йосип відчув неймовірний біль, що проходив через серце і вирвався на волю криком: “ Я хочу жити!”

Так несподівано наступила весна. Уже друга весна без сина, чоловіка і батька. Ганна вірила, що з пробудженням природи, розквітом дерев і її Йосип зможе повернутися додому. Та все сталося не так. Теплий весняний день обірвала страшна звістка з фронту:”Ваш чоловік загинув у Чехословаччині. Ворожа куля потрапила в серце. Доставити тіло додому неможливо”.

Життя розірване на двоє… Холодний запах смерті і Йосипове обличчя перед очима. Ганна поблідла, а з очей потекли гарячі сльози. Такі болючі сльози, які, здавалося, залишали шрами на самому серці. ”Більше ніколи я не почую його сміху, не побачу його очей, його руки більше ніколи не доторкнуться до мене”, - говорила сама до себе Ганна. На плач мами до кімнати збіглися діти.

- Чому ти плачеш?- запитала Марічка. - Щось сталося з татом? Невже він повертається додому?

Ганна витерла сльози, пригорнула дітей і тихо сказала:

- Татко більше ніколи не повернеться. Тепер він любитиме всіх нас із Неба. Він буде бачити кожен наш рух,буде допомагати нам і ніколи не залишить. Його серце завжди буде з нами.

                                             Пройшли роки… Уже нове ХХІ століття

Молода жінка плакала, кричала і благала свого чоловіка не йти воювати. Вона пропонувала швидко зібрати речі і переїхати за кордон до її батьків, пропонувала підробити медичну довідку, але чоловік нічого не відповідав.

- Тобі ж тільки 21, у тебе скоро народиться син. Невже ти зможеш його залишити? - схлипуючи говорила жінка.

- Я йду на Схід тільки заради вас, для того, щоб всі ми жили у вільній незалежній Україні.

- Лише повернися. Повернися живим. Я буду тебе чекати, - промовила молода жінка і кинулася на груди свого чоловіка.

Старенька Ганна сиділа на лавочці і спостерігала за тим, як її правнук від’їжджає на Схід. Якась невидима нитка болю знову пройшла через її згорьоване серце. Згадалися сльози, з якими проводжала свого Йосипа на фронт, всі слова, якими хотіла не пустити чоловіка воювати. Згадала про все… А в голові була лише одна думка:” Чому все це так повторюється?”

Знову чулися дикі постріли гармат, свист куль розривав душу і виривав з грудей серця. Україна йшла босими ногами, знову витираючи сльози. Навкруги розруха і чорний дум, що закриває синє небо. Тисячі обірваних життів, скалічених душ і тіл. Вбога  понищена земля. Триває важкий 2014…