Герої посеред нас

Спекотний літній день не обіцяв нічого нового. Він був схожий на десятки минулих і ще сотні тих,що будуть попереду. Усе дуже одноманітне, звичне та рутинне. Мабуть, тому, що це місце не передбачає відхилення від норми. Тут головне своєчасність та дотримання плану, навіть запізнення у декілька хвилин  вселяє неспокій та може змінити сотні людських життів. Це залізничний вокзал великого міста.  Тільки тут одночасно зустрічаються болючі  сльози від розлуки та краплинки щастя від нової зустрічі.

Так було і того дня. Всі люди кудись поспішають,  у кожного свої проблеми. Вони не озираються навколо, а тільки зосереджені на власних справах. Єдиний, для кого весь цей рух нічого не означає - це чоловік літнього віку, який мирно спить на лавочці. Здавалося, що все життя  просто пробігає перед ним, а він цього і не помічає. Його брудний, пошарпаний одяг, старенька паличка і пакет на якому він спав, зразу видавали, що жилося йому дуже нелегко.  Чоловік час від часу прокидався, роздивлявся по сторонах і знову засинав. Це була маленька людина у великому і шумному місті. Здавалося, його ніхто не помічає, окрім маленьких дітей, які ніяк не могли зрозуміти, чому людина спить на вулиці і не має власного житла.

-         Мамо,  ну чому цей чоловік тут лежить, не може бути, що у нього  немає родичів, - не вгамовувалася шестирічна дівчинка,  – а де ж він ночує, чим снідає, де готує собі їжу?

-         Не хотів працювати як всі, тому так і  живе.  Не звертай уваги, не треба тобі на нього дивитися і тим більше його боятися.

Мама взяла донечку за руку і на всякий випадок відвела подалі від лавки.  Та навіть в цьому не було потреби. Безхатько нікому не заважав, до людей навіть не наближався. Він поринув у сон і, можливо, йому снилося зовсім інше, щасливе і безтурботне життя.

А це вже інший чоловік, який впевнено йшов по вокзалу. В його погляді читалася зверхність, він оглядав людей з ніг до голови і поводився так,  ніби саме від нього залежить, чи зійде сьогодні сонце і чи Земля буде обертатися навколо осі. Та людям навколо було байдуже і до нього . Вони уважно вслухалися в оголошення про прибуття поїзда, по декілька разів перевіряли проїзні документи.  Але цей чоловік все-таки звернув на себе увагу, коли підійшов до безхатька і…почав його бити. Той спочатку не зрозумів, що сталося, тому просто  закривав обличчя руками і мовчки ховався від побоїв. Нападник вирішив, що цього не достатньо і почав виривати із його рук металеву паличку. Це йому вдалося майже одразу, обезсилений чоловік просто не міг пручатися. Тоді з усієї сили бив його по спині, нирках, хворій нозі, в його очах палала лють та ненависть, це вже не була людина, а справжній пробуджений звір. Цього не витримав метал і почав згинатися.

-         Ти чого тут розлігся! Будеш мені людей лякати! Вставай і забирайся звідси!- кричав чоловік.

-         Я просто хотів спати

-         Вдома будеш спати! Скільки разів повторювати, забирайся звідси!!!

Для більшої переконливості він додавав стусанів. Потім  чоловік взяв декілька секунд перерви, повернув паличку безхатьку, а потім знову забрав  її зі словами:”Давай порівняю”. Старенький віддав, мабуть не знав, що вирівнювати її будуть на його тілі.  Так тривало ще 5 хвиилин. Навколо стояли налякані люди і мовчали. Тільки декілька старших чоловків наважилися зробити зауважання. Коли нападник пригрозив палицею і їм, вони замовкли.  

Не знаю скільки би тривало все це, якби не молода жінка років 30-ти. Вона з’явилася нізвідки, зразу підбігла до чоловіка і почала виривати палицю з його рук. Ніщо її не лякало: погрози, можливі побої чи загроза для власного життя. Вона прийшла, щоб захистити слабшого. Жінка декілька разів у строгій формі намагалася поставити кривдника на місце, звертала увагу людей на все, що відбувається, коли це не допомогло, попросила викликати поліцію. На жаль, навіть і для цього сміливця не знайшлося. Коли ж охоронці порядку нарешті прибули, вони вивели чоловіка за межі вокзалу і …відпустили. Це означає, що кожен із нас може зустрітися із цим нелюдом  і впасти в його немилість. Що буде далі – страшно подумати.

Я не знаю, хто ця жінка, де вона живе і чим займається. Але судячи з її вчинку,  я можу сказати: у неї незламна сила волі, загартований характер та безстрашність, яка читається у її очах. Вона справжній герой і наша країна має ким пишатися. Адже не тільки на війні ми доводимо свій героїзм, це можна зробити і в мирному житті. Треба просто вміти у будь-якій ситуації залишитися людиною.  Бо правду кажуть, що у темні часи дуже добре видно світлих людей.

Зарваниця чекає на тебе

Коли мені вперше запропонували піти на пішу прощу з Тернополя до Зарваниці, я розсміялася. Адже живу неподалік Марійського духовного центру і на похід туди витрачаю не більше 10хв. До того ж я ніколи не розуміла,  як людина без відповідної підготовки може витримати  таку мандрівку.  Це ж потрібно 2 дні йти пішки, подолати 60 км, не зупинятися при будь-якій погоді. Переглянувши багато сайтів, побачила фото людей з розбитими до крові ногами, шкірою,обпеченою сонцем. Помітила, що всі вони прагнули відпочинку, були дуже втомлені, але…щасливі. Я сказала друзям, що подумаю, хоча в глибині душі вже знала відповідь.

На сьогоднішній день, я прочанка з 3-річним стажем і жодного разу не пошкодувала,  що тоді прийняла таке рішення. Цього року  збиралася на прощу дуже ретельно,декілька разів перечитала погоду на різних сайтах,перевірила чи є дощовик, сонцезахисні окуляри і крем від опіків( це 3 предмети без яких на прощі не обійтися, знаю з власного досвіду). Також  прочанина можна легко розпізнати за капелюхом, двома рюкзаками і каріматом. Тому, якщо я бачила у місті таку людину, зразу розуміла -  вона моя родина на найближчих 2 дні. В п’ятницю о 7 ранку вже була біля Архикатедрального собору Непорочного Зачаття Пресвятою Богородиці у Тернополі. Після служби  почалася реєстрація і формування груп.  Далі благословення священиків і окроплення свяченою водою. Після цього можна рушати.32 групи,1500 людей – ми всі одне ціле, кожен з нас маленька частинка чогось надзвичайно великого. Здавалося, що увага усіх тернополян прикута тільки до колони. Люди виходили з будинків, зупинялися посеред дороги, відчиняли вікна і так проводжали прочан.  Це те, що вражає мене багато років. Коли бачу сльози в очах людей, їхню віру і любов, тоді розумію, що не можу не йти.

Перша зупинка –с. Мишковичі. Люди ще не втомлені від дороги,здається, що сил вистачає усім, навіть маленькому хлопчику років 6-ти, для якого ця проща перша. Перед відпочинком усі заходять до храму, щоб помолитися молебень до Пресвятої Богородиці. Після цього кожен знаходить собі місце, щоб відпочити. Парафіяни села на чолі з священиком, приготували для прочан смачну перекуску, для того щоб кожен міг відновити сили перед тривалою мандрівкою. Гарно відпочивши, люди формують колону, але ще не вирушають, адже за частування слід подякувати. І тут знову момент, який мені хочеться запам’ятати назавжди. Колоною проходить хвиля бурхливих оплесків, 1500 людей скандують  “ Дякуємо!” Це найщиріша подяка, яку я коли-небудь чула, бо слова линуть із серця до серця... Усі поволі рушають.

Друга зупинка – смт. Микулинці.  Уже пройдено більше 20-ти км. Сонце вийшло з-за хмар і літня спека дає про себе знати. Та це нікого не лякає. Люди моляться, співають пісні. У Микулинцях відправляють молебень до Серця Христового, після цього перекуска і відпочинок.  Коли час закінчується, аніматори  формують колону. Залишилося тільки подякувати цій парафії за те, що так гостинно нас приймали.  Попереду ще один відрізок дороги. У колоні поруч з нами крокують священики, тому будь-хто може приступити до тайни сповіді, піти на духовну бесіду, поставити запитання, які найбільше цікавлять. Так поступово ми наближаємося до останньої зупинки на сьогодні.

Третя зупинка – с. Струсів Багато років поспіль прочани зупиняють на ніч у школі –інтернаті. Кожного з нас поселяють, також тут можна смачно повечеряти і добре відпочити. О 20 год люди збираються на службу Божу. Після цього оголошують розпорядок на наступний день, аніматори радять якнайшвидше лягати спати, адже колона вирушатиме завтра о 05.15. Маленькі промінчики сонця ще тільки пробивалися, а люди уже готові вирушати.   У піднесеному настрої, трішки сонні, але все одно щасливі ми йдемо далі.

Четверта зупинка – Тютьків  Для мене це був найлегший відрізок дороги.  Люди жартували, що погода сьогодні “як на замовлення”, йти було зовсім неважко. Парафіяни села частують нас смачною випічкою та ароматною кавою.  Також сюди прибуває архієпископ Тернопільсько-Зборівський  Василій (Семенюк). Він благословляє нас на щасливу дорогу.  Залишається пройти один з найбільших відрізків дороги. Тому потрібно зібрати всі свої сили, взяти на озброєння молитву і йти вперед. З піснями та розважаннями ми крокуємо ще 3.5 год.

П’ята зупинка – Золотники. Усі дуже втомлені, та думка про те, що ми майже на місці, додає сили. Місцеві жителі зустрічають нас, як рідних і пригощають смачними стравами і домашньою випічкою. Я вражена з якою любов’ю вони це роблять. Парафіяни підходять до кожного, пропонують обрати напій чи скуштувати смачний пончик. Ще раз переконуюся: ніяке зло не зможе протистояти людям, у серцях яких добро і небайдужість. Знову хвиля оплесків, сльози на очах та одна думка: “Яка я щаслива, що зараз тут”

Кажуть, що останні кілометри є найважчими. Для мене це не так. Дорога із Золотників до Зарваниці – найприємніша. Тоді серце виривається з грудей, ти не можеш вимовити і слова, щастя читається в очах, кругом відчуття Божої присутності і благодаті. Це як зустріч, якої ти дуже довго чекав. Вслухаюся в церковні дзвони, які сповіщають про прихід прочан і розумію: Зарваниця теж мене чекала.

        

Міжнародний успіх сільської школи

Знання - це скарб, а вміння вчитись - ключ до нього. Дуже часто усім нам доводилося чути ці слова. Так вчителі намагаються довести дітям, що навчання це дуже важлива і потрібна справа. Батьки у свою чергу теж підтримують цю думку.  Та чи достатньо слів, для того аби школяр зрозумів усю важливість знань? Напевно, ні. Адже учні хочуть бачити застосування цих знань на практиці, розуміти, де шкільний предмет стане у пригоді, спростить життя, допоможе у вирішенні справи.

Саме тому вчитель математики та інформатики Вишнівчицької ЗОШ  Попель  С. М. вирішила заохотити дітей до навчання, показати їм, що вчитися можна легко і головне цікаво. Під її керівництвом школа взяла участь у проекті “Школа SMART – Arduino та Raspberry Pi для учнів, батьків та вчителів”. Він організований  групою “Відкрита школа: Хмарні сервіси в освіті” на сайті Facebook у лютому 2016 року і зумів  згуртувати навколо себе вчителів-новаторів, яким довелося напрацьовувати новий досвід, розробити свої власні шкільні міні-проекти в рамках одного спільного. Проект проходив у 2 етапи.  І-ий – теоретичний,  кожна група учасників обрала для себе напрям дослідження, матеріали для розроблення і поставила перед собою конкретні завдання.

ІІ етап  - практичний, стартував у вересні, коли школи-учасниці отримали приладдя, яке використали для досліджень. Воно допомогло дітям оволодіти основами роботи з мікроелектронікою та програмуванням.

У рамках проекту наша школа приступила до створення фітокартини у кабінет інформатики. Однак, спершу потрібно було дізнатися якомога більше про те, що таке фітокартина і яке її значення у сучасному світі. Вдома, на роботі у нас ростуть квіти та інші рослини в горщиках.  Крім естетичного фактору, вони  створюють сприятливий мікроклімат - очищають повітря і збагачують його киснем. Однак, при всій корисності рослин, не завжди знаходиться місце для них. Тому, флористи і садівники звернули свою увагу на стіни. Все більшої популярності набуває - вертикальне озеленення або фітокартина.

З детальним описом  усього, що буде відбуватися 8-класники Вишнівчицької ЗОШ виступили на ІІ Всеукраїнській науково-практичній конференції школярів «Формування соціальних компетенцій як один із напрямків діяльності школи» і здобули там почесне І місце.

Далі  учні приступили до виконання ІІ частини – практичної. Вона полягала в тому, що у 8 класі учні на уроках трудового навчання змонтували конструкцію фітомодуля, з допомогою вчителя біології висадили підготовлені рослини. А потім взялися за вивчення основ мікроелектроніки та програмування. Ця робота проходила на уроках інформатики, 15 листопада учні відвідали вебінар від Майкрософт "Інтернет речей", освоїли веб-сервіс Autodesk Circuits і мови програмування Arduino та Python, з допомогою яких створили робота-поливальника для фітокартини, Вони дізналися  про придатні для вертикального вирощування рослини, відшукали потрібні сенсорні датчики для проекту та склали їх перелік,  на літніх канікулах виростили  по одній молодій рослині для посадки в проектний фітомодуль.

Ніхто не міг повірити, що учні з таким завзяттям візьмуться  за справу.  Вони з радістю жертвували свій вільний час для цього проекту. Без вагань погодилися працювати і влітку, вирощуючи потрібні квіти. Під час цього проекту школярі  покращили свої навички з багатьох предметів, адже застосовували їх на практиці. Для виготовлення фітокартини знадобилися знання з таких навчальних дисциплін: інформатика, фізика, біологія, математика, програмування та мікроелектроніка.  Проект переконав дітей, що вчитися – корисно і цікаво. 

 Керівник проекту,Світлана Михайлівна, подала на міжнародний конкурс “STEM Alliance” відеоролик про виконану роботу. Якою була радість учнів та вчителів, коли вони дізналися, що серед 230 заяв наша школа потрапила у фінал. Тут за звання найкращих боролися конкурсні проекти з Італії, Іспанії, Німеччини,Болгарії та України.  Місяць тривав розгляд робіт. Після цього, ретельно підрахувавши бали кожного проекту, журі  обрало переможця. І ним стала Вишнівчицька ЗОШ. Один із суддів так прокоментував цю перемогу: “Це відео -  амбітний і складний проект , який дав учням можливість випробувати справжнє навчання STEM. Воно підкорило нас змістом і  своєю многогранністю.” Нагородження пройде в Брюсселі в грудні 2017 року. Тому пишаємося перемогою, вдосконалюймо себе, змінюємо застаріли норми в освіті. І пам’ятаємо, що вчитися ніколи не пізно, завжди потрібно і навіть дуже цікаво.