Зарваниця чекає на тебе

Коли мені вперше запропонували піти на пішу прощу з Тернополя до Зарваниці, я розсміялася. Адже живу неподалік Марійського духовного центру і на похід туди витрачаю не більше 10хв. До того ж я ніколи не розуміла,  як людина без відповідної підготовки може витримати  таку мандрівку.  Це ж потрібно 2 дні йти пішки, подолати 60 км, не зупинятися при будь-якій погоді. Переглянувши багато сайтів, побачила фото людей з розбитими до крові ногами, шкірою,обпеченою сонцем. Помітила, що всі вони прагнули відпочинку, були дуже втомлені, але…щасливі. Я сказала друзям, що подумаю, хоча в глибині душі вже знала відповідь.

На сьогоднішній день, я прочанка з 3-річним стажем і жодного разу не пошкодувала,  що тоді прийняла таке рішення. Цього року  збиралася на прощу дуже ретельно,декілька разів перечитала погоду на різних сайтах,перевірила чи є дощовик, сонцезахисні окуляри і крем від опіків( це 3 предмети без яких на прощі не обійтися, знаю з власного досвіду). Також  прочанина можна легко розпізнати за капелюхом, двома рюкзаками і каріматом. Тому, якщо я бачила у місті таку людину, зразу розуміла -  вона моя родина на найближчих 2 дні. В п’ятницю о 7 ранку вже була біля Архикатедрального собору Непорочного Зачаття Пресвятою Богородиці у Тернополі. Після служби  почалася реєстрація і формування груп.  Далі благословення священиків і окроплення свяченою водою. Після цього можна рушати.32 групи,1500 людей – ми всі одне ціле, кожен з нас маленька частинка чогось надзвичайно великого. Здавалося, що увага усіх тернополян прикута тільки до колони. Люди виходили з будинків, зупинялися посеред дороги, відчиняли вікна і так проводжали прочан.  Це те, що вражає мене багато років. Коли бачу сльози в очах людей, їхню віру і любов, тоді розумію, що не можу не йти.

Перша зупинка –с. Мишковичі. Люди ще не втомлені від дороги,здається, що сил вистачає усім, навіть маленькому хлопчику років 6-ти, для якого ця проща перша. Перед відпочинком усі заходять до храму, щоб помолитися молебень до Пресвятої Богородиці. Після цього кожен знаходить собі місце, щоб відпочити. Парафіяни села на чолі з священиком, приготували для прочан смачну перекуску, для того щоб кожен міг відновити сили перед тривалою мандрівкою. Гарно відпочивши, люди формують колону, але ще не вирушають, адже за частування слід подякувати. І тут знову момент, який мені хочеться запам’ятати назавжди. Колоною проходить хвиля бурхливих оплесків, 1500 людей скандують  “ Дякуємо!” Це найщиріша подяка, яку я коли-небудь чула, бо слова линуть із серця до серця... Усі поволі рушають.

Друга зупинка – смт. Микулинці.  Уже пройдено більше 20-ти км. Сонце вийшло з-за хмар і літня спека дає про себе знати. Та це нікого не лякає. Люди моляться, співають пісні. У Микулинцях відправляють молебень до Серця Христового, після цього перекуска і відпочинок.  Коли час закінчується, аніматори  формують колону. Залишилося тільки подякувати цій парафії за те, що так гостинно нас приймали.  Попереду ще один відрізок дороги. У колоні поруч з нами крокують священики, тому будь-хто може приступити до тайни сповіді, піти на духовну бесіду, поставити запитання, які найбільше цікавлять. Так поступово ми наближаємося до останньої зупинки на сьогодні.

Третя зупинка – с. Струсів Багато років поспіль прочани зупиняють на ніч у школі –інтернаті. Кожного з нас поселяють, також тут можна смачно повечеряти і добре відпочити. О 20 год люди збираються на службу Божу. Після цього оголошують розпорядок на наступний день, аніматори радять якнайшвидше лягати спати, адже колона вирушатиме завтра о 05.15. Маленькі промінчики сонця ще тільки пробивалися, а люди уже готові вирушати.   У піднесеному настрої, трішки сонні, але все одно щасливі ми йдемо далі.

Четверта зупинка – Тютьків  Для мене це був найлегший відрізок дороги.  Люди жартували, що погода сьогодні “як на замовлення”, йти було зовсім неважко. Парафіяни села частують нас смачною випічкою та ароматною кавою.  Також сюди прибуває архієпископ Тернопільсько-Зборівський  Василій (Семенюк). Він благословляє нас на щасливу дорогу.  Залишається пройти один з найбільших відрізків дороги. Тому потрібно зібрати всі свої сили, взяти на озброєння молитву і йти вперед. З піснями та розважаннями ми крокуємо ще 3.5 год.

П’ята зупинка – Золотники. Усі дуже втомлені, та думка про те, що ми майже на місці, додає сили. Місцеві жителі зустрічають нас, як рідних і пригощають смачними стравами і домашньою випічкою. Я вражена з якою любов’ю вони це роблять. Парафіяни підходять до кожного, пропонують обрати напій чи скуштувати смачний пончик. Ще раз переконуюся: ніяке зло не зможе протистояти людям, у серцях яких добро і небайдужість. Знову хвиля оплесків, сльози на очах та одна думка: “Яка я щаслива, що зараз тут”

Кажуть, що останні кілометри є найважчими. Для мене це не так. Дорога із Золотників до Зарваниці – найприємніша. Тоді серце виривається з грудей, ти не можеш вимовити і слова, щастя читається в очах, кругом відчуття Божої присутності і благодаті. Це як зустріч, якої ти дуже довго чекав. Вслухаюся в церковні дзвони, які сповіщають про прихід прочан і розумію: Зарваниця теж мене чекала.