Одного разу, переглядаючи на поличці книжки, в пошуках літератури до душі я натрапила на особливу книгу. Вірш Ліни Костенко ”Пишіть листи” із збірки ”Вибране”, надзвичайно мене зацікавив. Поетеса просила надсилати листи людям, які їх чекають і потребують, незважаючи ні на що. Написати свій лист вирішила і я, адже знала, що є людина, яка його справді чекає. Отож, мій лист був адресований – українському солдату. Написання листа не забрало багато часу, тому що я писала те, що відчувала, бажала бійцю здоров’я, терпіння, швидше повернутися додому, побачитися з рідними. На завершення листа, я написала свій номер телефону і попросила солдата передзвонити. Довгих два тижні я чекала дзвінка і коли майже втратила надію отримати відповідь – подзвонив він.
Сергій родом з Ужгорода, добровольцем він вирушив на Схід. У січні минуло 70 днів, як він разом зі своїм сином захищає нашу країну у Северодонецьку. Військовий розповідав, що не всі люди в цьому місті підтримують українську армію,є чимало тих, які виступають за злочинну владу на Сході. Багато говорив Сергій і за молитву, казав, що саме вона всіх нас об’єднує . Та, напевно, найбільше радів солдат за переданий лист. Довго дякував і просив писати надалі. Велике хвилювання не дозволило мені запитати ким був Сергій у мирному житті, в якому підрозділі він зараз служить.
Ця десятихвилинна розмова назавжди змінила всі мої уявлення про війну. Після розмови у мене тремтіли руки, серце виривалося з грудей, а в голові була лише одна думка: ”Я говорила з Героєм” Саме тоді я зрозуміла наскільки важливою для військових є наша підтримка. Адже я ніколи не думала, що можу чимось допомогти українським бійцям.
Наступні два тижні я не відпускала телефону з рук, чекала можливості знову почути Сергія. І цей омріяний дзвінок нарешті пролунав. 6 січня, коли вся країна затримала подих, в очікуванні народження Ісуса, до мене знову подзвонив солдат. Боєць не представився, а тільки сказав, що проходить військову службу в Луганській області. Хоча тоді мене зовсім не цікавило його ім’я – в моєму серці він вже був названий Героєм. Це була коротка розмова,пронизана моїм захопленням, змішаним з болем і його гарячим серцем, тепло якого я відчувала через сотні кілометрів. Військовий нічого не розповідав про себе. Він постійно дякував за лист, казав, що саме це його підтримує. На мої слова про святковий настрій, наближення Різдвяних свят, солдат просто відповів:”Радій, за нас не переймайся, ми тут воюємо для того, щоб ти ніколи не сумувала”. На ці слова я нічого не відповіла – не дозволили сльози. Коли ця коротка розмова завершилася, я просто сиділа і думала. В моїй голові бігали сотні думок, сотні питань, на які я б хотіла почути відповідь. Серце і досі грів надзвичайно приємний голос українського солдата. Нарешті подолавши хвилювання, я почала аналізувати свою розмову з двома військовими. Хоча це були дві різні людини, вони дзвонили в різні дні і різний час, було те, що їх об’єднувало. Вони були Героями, людьми з незламною волею, в обох розмовах мене вражала їхня надзвичайно освічена мова. Складалося враження, що жоден поет чи літературознавець не вміє так гарно володіти словом. Адже їхня мова заворожувала, голос був надзвичайно спокійний і приємний. Тоді в моїй голові була лише одна думка:” Чому саме такі люди мають терпіти негоду, недоїдати, потерпати від спраги і найважливіше: чому вони мають щодня ризикувати своїм життям? ” Відповідь з’явилася у моїй голові дуже швидко: тому, що вони Герої.
Цілий вечір я просила Бога оберігати всіх військових, опікуватися їхніми сім’ями і подарувати нашій Україні такий очікуваний і вимолений мир.
Номера цих двох військових я зберегла у себе в телефоні та назавжди у своєму серці. Адже я знаю: Герої обов’язково подзвонять ще раз і нарешті повідомлять новину, на яку чекає вся країна:”Війна закінчилася. Ми перемогли!”
