Він
лежав у лісі вже п’ятий день, без їжі, без води, без будь-яких медичних
засобів, навколо були лише мертві тіла побратимів. Гангрена знищувала його тіло, кругом чулися
лише вибухи градів, постріли та свист куль. Тоді смерть літала у повітрі, а
зброю не можна було відпускати з рук. Був серпень 2014 , літо скроплене кров’ю і сльозами українців . Він розумів, що
потрапив у пекло і починає повільно вмирати, але змушував себе боротися, не
втрачати віри , тому знову і знову складав руки до молитви.
Тепер
завдяки його життєвій історії, я теж знаю, що сильніше від зброї. Хоча коли
вперше почула про нього, мені здалося,
що зброя чи не найслабший засіб боротьби. Вона не може протистояти вірі,
любові, силі слова та молитві. У цьому я
переконалася, коли прочитала історію одного мужнього і нескореного Героя.
Володимир
Донос – вчитель фізкультури із
Полтавщини . Він працював військовим санітаром у 42-ій бригаді, яку направили в
Іловайськ. Тоді розпочалася його боротьба за життя, за можливість ще раз
побачити дружину і двох дітей, за мрію повернутися додому. Ті п’ять днів у лісі
він пам’ятає досі, як викопував хробаків із землі, ловив мух, коли почався жар
закопувався у холодну землю, щоб остудитися. А десь дуже далеко, за сотні
кілометрів від болю, сліз і страху молилася його дружина. Я не знаю, які слова вона тоді промовляла, що
казала Богу у своїх звертаннях. Та Він почув.
Володимира
знайшли і доправили в донецьку лікарню, але там допомагати відмовилися як і в
п’яти наступних. Медперсоналу не сподобалося, що він українець. Прийняла його лише одна клініка, але й там
спочатку запитали: “Чому ти не вмер?”. Далі
було 17 днів у лікарні, полон та обмін, про який повідомив сам президент. Уже,
обіймаючи дружину, він розумів, що вижив завдяки її молитвам та своїй вірі.
Адже навіть там, у лісі, Володимир складав плани на життя, уявляв як побачить дітей, навчиться ходити з протезом, мріяв про те, що зовсім
скоро буде знову працювати на своєму городі. Такі думки
вселяли надію, дозволяли вірити, що все ще буде добре, по-іншому просто
не може бути.
Його
приклад вчить нас завжди довіряти і покладатися на Бога та ніколи не
переставати вірити в себе. Молитва і віра – це наша найсильніша зброя. Завдяки
їй втихають життєві бурі, поволі зупиняється нестримний вітер змін, а в серце
приходить спокій і любов. Тоді
неважливо, що відбувається навколо, скільки пострілів лунає щохвилини, де
вибухне граната вже за кілька секунд. Бо є щось набагато важливіше і сильніше
від усього цього.
Володимир
Донос – це лише один приклад того, якою непереможною може бути людина, яка не
дозволяє страху, болю та розпачу запанувати над собою. Попри все, що пережив
особливим і надзвичайним чоловік себе не
вважає. Йому як і всім буває дуже важко, досі мучать фантомні болі, сниться
пекло, з якого вдалося вирватися, хвилюється чи зможе повноцінно жити із
протезом. Через це він багато курить,
але ще більше сміється і жартує. Адже знає:
ніколи не можна втрачати іскорку віри, впадати у розпач, якщо зміг вижити тоді, то зараз
точно не має права здатися. Хоча, на мою думку, в його серці вже не іскриться віра, вона там палає справжнім
вогнем і вже ніколи не погасне, бо набагато сильніша від усіх видів зброї.
Адже, правду кажуть, віра і молитва – це два крила, які ніколи не дадуть людині
впасти.
