50 неповторних років

Є на планеті дороге серцю місце – рідна школа. Під її стінами зеленим листям шепоче яблуневий сад і тихо кружляє дух споминів. Кожного ранку, зливаючись у єдиний бурхливий потік, прямують сюди діти. І триває цей шлях довжиною у півстоліття.

50 років тому учні та вчителі Вишнівчицької ЗОШ переступили поріг нової школи. Саме тоді розпочалася наша нова історія, творцями якої ми були. Для того, щоб відзначити золотий ювілей рідної школи, було організовано захід під назвою ”50 неповторних років ”. До залу увійшли  перші випускники школи. Глядачі зустріли їх оплесками і довго не хотіли відпускати зі сцени. А тоді полинули привітання нашій ювілярці, пронизані любов’ю, зігріті теплом людських сердець, скроплені сльозинками пам’яті і поваги. До привітань приєдналися священики Зарваницького деканату. Вони відправили подячний молебень. До присутніх звернувся отець декан Володимир Топоровський. Він зазначив, що школа є рідною домівкою для кожного з нас, побажав вчителям і учням наполегливої праці, терпіння та нестримної  віри у краще. Також о. Володимир підготував подарунок школі – ікону Зарваницької Матері Божої.

Далі слово перейшло до директора школи Винницької Зої Володимирівни.  Вона розповіла про історію освіти у селі, наголосила на важливості школи і навчання у житті кожної людини. Директор вручила подяки усім спонсорам школи за їх вагомий внесок у її розбудову.

Глядачі ловили кожне слово, а в пам’яті виринали ті далекі, але ніким не забуті роки.

Ювілей школи  - це визначна подія для всього району.  Тому на свято прибули заступник голови районної держадміністрації Кундрат Андрій Степанович і радник голови районної ради  Мазун Василь Іванович .  Також з вітальним словом звернувся начальник відділу освіти Кацан Йосип Петрович. Він вручив грамоти вісьмом вчителям за наполегливу і  сумлінну  працю, побажав їм нових звершень і перемог. Заступник голови Золотниківської громади Данилишин Микола Іванович  подарував школі сертифікат на придбання вікна. Учні і вчителі неабияк зраділи такому  своєчасному і потрібному подарунку.  Також  до  слова була запрошена Лукачович Романія  Михайлівна – виконуюча обов’язки старости села.

Згадали і про найпочесніших гостей нашого свята – ветеранів педагогічної праці.  Девізом їхнього життя є слова: ” Нам ніколи не буде 60, лише 4 рази по 15”. Адже вони досі вболівають  душею за те, що відбувається у стінах нашого рідного дому. Низький їм уклін і наша гаряча вдячність за те, що сіяли розумне, добре, вічне, берегли і зміцнювали нашу шкільну родину.

Не могли не згадати і про вчителів, які працюють в школі на даний час. Це прекрасні і віддані своїй справі люди. Саме для них лунали  теплі  слова пошани від учнів школи.

Також ми пишаємося тими вчителями, діти яких продовжують нелегку вчительську справу.  Всі вони присвятили своє життя, свій педагогічний талант рідній школі.

Доля вносить свої корективи в людське життя і на наше свято не змогли прийти  ті працівники і випускники школи, які відійшли у вічність.  Світлу пам’ять про цих дорогих людей вшанували молитвою.

Важливе місце в нашій історії належить людям із небайдужими і щирими серцями. Всі вони причетні до долі нашої школи. Адже саме від них залежить її матеріальне благополуччя. Тож з доземним поклоном учні і вчителі Вишнівчицької ЗОШ дякують цим людям із словами: ” Спасибі, що любов несете світу”

Метою цього заходу було не тільки відсвяткувати ювілей рідної школи, а і згадати про кожного, хто був причетний до її долі. Тож на завершення усі присутні переглянули відеоролик про історію нашої другої домівки.

Так і підійшов до кінця теплий травневий день, сповнений теплом людських сердець, покритий пеленою спогадів, зрошений сльозинками туги за давно минулим. Яблуневий сад шепоче уже нову історію, а давно стоптаною стежинкою крокують інші учні. Лише одне залишається незмінним -  це наша любов і велика, щира вдячність для тебе, рідна школо.

Тож нехай від споминів про тебе світлішають обличчя, розгладжуються зморшки,  з’являється посмішка на устах. Хай вічно звучать слова:” Здрастуй, школо!”

Велика любов маленького серця

Як виростають справжні патріоти? Віддані своїй державі,  небайдужі до чужого горя, готові допомогти у будь - яку хвилину. Можливо, у їхніх батьків є особлива формула виховання? Адже не може не захоплювати дитина, яка свідомо розуміє свою роль у суспільстві, аналізує ситуацію, що склалася у державі та дуже сильно хоче допомогти українським бійцям. Такою є маленька дівчинка з великим серцем Вероніка Карачка.

Коли вчителька у школі запропонувала третьокласникам написати листа солдату,  всі вони з радістю погодилися. У своєму посланні дівчинка розповіла про себе, свою сім’ю,  побажала бійцям здоров’я, миру і Божої опіки. Відправляти на Схід лише один лист не захотіла, тому в коробку до нього мама поклала солодощі і банку варення. Вероніка передала подарунок  і стала чекати відповіді. Яким же було здивування дівчинки, коли  в одній із соціальних мереж побачила запит про дружбу від  незнайомого чоловіка. Коли  вона дізналася хто він -  не змогла стримати сліз. Адже це був солдат, який отримав її подарунок. Далі було тривале спілкування  на просторах Інтернету:  дитяча щирість і його  сильний, загартований характер, тепло маленького серця і  фотографія воїна, який усміхався до неї з екрану комп’ютера. Через декілька днів боєць написав:

-         А чи не могла б ти дати свою адресу?

-         Звісно, можу, але скажіть для чого це вам, якщо не секрет, - відповіла Вероніка

-         Секрет…

Порадившись із мамою, дівчинка все - таки  написала назву своєї вулиці, номер будинку  і поштовий індекс. Це все відіслала солдату. Відповідь не змусила на себе довго чекати. Коли на порозі Вероніка побачила невідомий пакунок , то трішки злякалася.  Вся сім’я зібралася, щоб подивитися, що є всередині. Раптом, на обличчі дівчинки з’явилася усмішка, мама Вероніки витирала сльози, навкруги запанувала тиша. В  картонній коробці були фотографії того самого усміхненого солдата. На одній із світлин він зі своїми побратимами відкриває банку отриманого яблучного варення. В  пакунку був лист для Вероніки, солодощі та м’яка іграшка.

Після цього випадку, дівчинка і далі пише листи українським солдатам. Вкладає в них щиру віру і добро, додає тепло маленького серця, в якому вміщується велика недитяча любов.

Кому ми довіряємо своє життя

Ми живемо у сучасному, технологічно розвиненому світі. Усі галузі життя невпинно прогресують. Розвиток освіти, сучасні технології покращують та вдосконалюють життя людини. Однак, не все так добре як хотілося . Я зупинюся на такій важливій галузі, як медицина.


Здавалося б, коли з'явилися нові методи лікування та діагностики, життя кожного з нас має бути у повній безпеці. На жаль, це не зовсім так. На власному прикладі я відчула, що наша країна дуже потребує хороших та кваліфікованих лікарів. Адже за їхню халатність я розплатилася власним здоров'ям. Мене досі дивує, як людина із дипломом лікаря може сплутати бронхіт і пневмонію. Протягом декількох тижнів я отримувала не ті препарати, а лікар наполегливо продовжувала лікувати мене від запалення легенів. Наслідки такого лікування я відчуваю і досі Дуже прикро, що ті, хто має стояти на сторожі життя, просто і легковажно його нищать.



Пам'ятаймо, що лікар це не той, хто одягає білий халат і має фонендоскоп на грудях, а той, хто має знання в голові та любов до інших людей у серці.