Зарваниця запрошує на відпочинок з Богом

Хто не мріє про яскраве літо: насичене пригодами, новими друзями та яскравими враженнями. Щороку такі канікули обирають сотні дітей, які вирушають до Зарваниці. У цьому місці ніколи не доводиться нудьгувати, адже влітку тут звідусіль лунає дитячий сміх, не втихають слова пісень і звуки бансів. Кожного року Зарваниця збирає дітей, щоб подарувати їм веселий і неймовірний відпочинок з Богом.

Уже вдруге в Зарваниці проходить християнський табір "Веселі канікули з Богом", який організовує комісія у справах молоді Бучацької єпархії. Цього року в рамках табору, Марійський Духовний центр відвідало 70 дітей віком від 9-17 років. Усі вони переважно з Бучацької єпархії, але при попередній реєстрації долучитися може кожен охочий. "Насичений відпочинок для дітей гарантує команда з семи аніматорів з Хоросткова і Чорткова. Всі вони є учасниками Школи християнського аніматора. Крім цього, разом з дітьми постійно перебувають троє священиків", - розповідає голова комісії у справах молоді Бучацької єпархії о. Мар'ян Лемчук. До того ж комісія кожного року організовує для дітей зустрічі з іспанською молоддю. Остання така зустріч проходила у Більче - Золотому. 

Програму табору складають аніматори, які дбають про те, щоб жодна дитина не  нудьгувала. Стандартно кожен день розпочинається з молитви, обговорення Євангеліє, приватних роздумів. Темою цього табору є слова Папи Івана Павла ІІ: "Не бійся", тому під час щоденних конференцій діти мають можливість висловитися і обговорити важливість цих слів. А далі день наповнений іграми і веселощами. Діти грають у "Велику гру", співають пісні під гітару, танцюють банси, отримують подарунки від "таємного друга", щоденно проходить квест і різноманітні майстер- класи. Особливе місце відведене для спорту. За фізичне виховання відповідає о. Петро Панасюк з Хоросткова. Саме він кожного ранку збирає дітей на зарядку, грає з ними в ігри і заохочує вести здоровий спосіб життя. Хоча у таборі діти дуже різні, у кожного свій характер, звички, своя ментальність, тут намагаються до кожного знайти підіхід.  А на запитання: "Чи не сумують діти за домом і чи не плачуть за батьками"? -  о. Мар'ян відповідає: "Плачуть і сумують усі, особливо в останній день, але тільки через те, що не хочуть покидати табір".

Більше 20-ти років у Зарваниці проходить табір "Сарепта". Його організовують отці- редемптористи з парафії Матері Божої Неустанної Помочі (м. Тернопіль.) Вони мають власну школу аніматорів, які розробляють програму цього табору. Зараз у Зарваниці перебуває 40 дітей віком від 9 до 11 років. Усі вони з парафії МБНП у м. Тернопіль. "Разом з дітьми працюють 10 аніматорів, які закріплені за певною групою. Є заїзди з дуже малими дітьми віком 6-9 років. Деякі з них ще навіть не ходять до школи, але вже побували у нашому таборі", - розповідає аніматор Вікторія Сас.

Програма табору постійно змінюється, кожен день має свою тему, яка розкривається і плавно переходить в іншу. Звичним для дітей уже стала молитва, руханка, спортивні ігри, банси, квести і робота в групах. Особливо дітям подобається грати в "Хто зверху". Крім цього працює багато гуртків, для того, щоб кожен міг обрати те, що його зацікавить. Хлопці надають перевагу спортивному гуртку, де вони можуть побігати і пограти в різноманітні спортивні ігри. Дівчата зазвичай обирають гурток "Фітнес", "МастерШеф" чи "Hand Made". Крім цього, для дітей організовують екскурсії Марійським Духовним центром, розповідають про кожен храм. Ввечері, перед сном, на дітей обов'язково чекає цікава програма. Вони можуть брати участь в конференціях, обговорювати теми, які їх найбільше цікавлять, також відбувається представлення груп. "Дуже важливо, щоб кожна дитина мала змогу висловитися", -  наголошує Вікторія Сас. Під час табору дітей намагаються привчити до самостійності, вони самі прибирають у своїх кімнатах, слідкують за чистотою у будинку. Особливою є остання ніч. Тоді усі учаснки вирушають разом на ватру, співають пісні і розмовляють.

Тихенько потріскує вогонь і зовсім неохоче йому піддається остання гілочка. Так само неохоче збираються додому діти. У галасливих приміщеннях вмить запановує тиша і сльозами з дощу прощається з ними Зарваниця. Та вже зовсім скоро дитячий сміх знову наповнить кожен куточок Марійського Духовного центру, який радо запрошує на відпочинок з Богом.

Що сильніше від зброї?

Він лежав у лісі вже п’ятий день, без їжі, без води, без будь-яких медичних засобів, навколо були лише мертві тіла побратимів.  Гангрена знищувала його тіло, кругом чулися лише вибухи градів, постріли та свист куль. Тоді смерть літала у повітрі, а зброю не можна було відпускати з рук. Був серпень 2014 , літо скроплене кров’ю  і сльозами українців . Він розумів, що потрапив у пекло і починає повільно вмирати, але змушував себе боротися, не втрачати віри , тому знову і знову складав руки до молитви.

Тепер завдяки його життєвій історії, я теж знаю, що сильніше від зброї. Хоча коли вперше почула про нього,  мені здалося, що зброя чи не найслабший засіб боротьби. Вона не може протистояти вірі, любові, силі слова та молитві.  У цьому я переконалася, коли прочитала історію одного мужнього і нескореного Героя.

Володимир Донос – вчитель фізкультури  із Полтавщини . Він працював військовим санітаром у 42-ій бригаді, яку направили в Іловайськ. Тоді розпочалася його боротьба за життя, за можливість ще раз побачити дружину і двох дітей, за мрію повернутися додому. Ті п’ять днів у лісі він пам’ятає досі, як викопував хробаків із землі, ловив мух, коли почався жар закопувався у холодну землю, щоб остудитися. А десь дуже далеко, за сотні кілометрів від болю, сліз і страху молилася його дружина.  Я не знаю, які слова вона тоді промовляла, що казала Богу у своїх звертаннях. Та Він почув.

Володимира знайшли і доправили в донецьку лікарню, але там допомагати відмовилися як і в п’яти наступних. Медперсоналу не сподобалося, що він українець.  Прийняла його лише одна клініка, але й там спочатку запитали:               “Чому ти не вмер?”.  Далі було 17 днів у лікарні, полон та обмін, про який повідомив сам президент. Уже, обіймаючи дружину, він розумів, що вижив завдяки її молитвам та своїй вірі. Адже навіть там, у лісі, Володимир складав плани на життя,  уявляв як побачить дітей, навчиться  ходити з протезом, мріяв про те, що зовсім скоро буде знову працювати на своєму городі.  Такі думки  вселяли надію, дозволяли вірити, що все ще буде добре, по-іншому просто не може бути.

Його приклад  вчить нас завжди довіряти  і покладатися на Бога та ніколи не переставати вірити в себе. Молитва і віра – це наша найсильніша зброя. Завдяки їй втихають життєві бурі, поволі зупиняється нестримний вітер змін, а в серце приходить спокій і любов.  Тоді неважливо, що відбувається навколо, скільки пострілів лунає щохвилини, де вибухне граната вже за кілька секунд. Бо є щось набагато важливіше і сильніше від усього цього.

Володимир Донос – це лише один приклад того, якою непереможною може бути людина, яка не дозволяє страху, болю та розпачу запанувати над собою. Попри все, що пережив особливим і надзвичайним  чоловік себе не вважає. Йому як і всім буває дуже важко, досі мучать фантомні болі, сниться пекло, з якого вдалося вирватися, хвилюється чи зможе повноцінно жити із протезом.  Через це він багато курить, але  ще більше сміється і жартує.  Адже знає:  ніколи не можна втрачати іскорку віри, впадати  у розпач, якщо зміг вижити тоді, то зараз точно не має права здатися. Хоча, на мою думку, в його серці вже  не іскриться віра, вона там палає справжнім вогнем і вже ніколи не погасне, бо набагато сильніша від усіх видів зброї. Адже, правду кажуть, віра і молитва – це два крила, які ніколи не дадуть людині впасти.

 Ph ТРК "Буковина"

Герої посеред нас

Спекотний літній день не обіцяв нічого нового. Він був схожий на десятки минулих і ще сотні тих,що будуть попереду. Усе дуже одноманітне, звичне та рутинне. Мабуть, тому, що це місце не передбачає відхилення від норми. Тут головне своєчасність та дотримання плану, навіть запізнення у декілька хвилин  вселяє неспокій та може змінити сотні людських життів. Це залізничний вокзал великого міста.  Тільки тут одночасно зустрічаються болючі  сльози від розлуки та краплинки щастя від нової зустрічі.

Так було і того дня. Всі люди кудись поспішають,  у кожного свої проблеми. Вони не озираються навколо, а тільки зосереджені на власних справах. Єдиний, для кого весь цей рух нічого не означає - це чоловік літнього віку, який мирно спить на лавочці. Здавалося, що все життя  просто пробігає перед ним, а він цього і не помічає. Його брудний, пошарпаний одяг, старенька паличка і пакет на якому він спав, зразу видавали, що жилося йому дуже нелегко.  Чоловік час від часу прокидався, роздивлявся по сторонах і знову засинав. Це була маленька людина у великому і шумному місті. Здавалося, його ніхто не помічає, окрім маленьких дітей, які ніяк не могли зрозуміти, чому людина спить на вулиці і не має власного житла.

-         Мамо,  ну чому цей чоловік тут лежить, не може бути, що у нього  немає родичів, - не вгамовувалася шестирічна дівчинка,  – а де ж він ночує, чим снідає, де готує собі їжу?

-         Не хотів працювати як всі, тому так і  живе.  Не звертай уваги, не треба тобі на нього дивитися і тим більше його боятися.

Мама взяла донечку за руку і на всякий випадок відвела подалі від лавки.  Та навіть в цьому не було потреби. Безхатько нікому не заважав, до людей навіть не наближався. Він поринув у сон і, можливо, йому снилося зовсім інше, щасливе і безтурботне життя.

А це вже інший чоловік, який впевнено йшов по вокзалу. В його погляді читалася зверхність, він оглядав людей з ніг до голови і поводився так,  ніби саме від нього залежить, чи зійде сьогодні сонце і чи Земля буде обертатися навколо осі. Та людям навколо було байдуже і до нього . Вони уважно вслухалися в оголошення про прибуття поїзда, по декілька разів перевіряли проїзні документи.  Але цей чоловік все-таки звернув на себе увагу, коли підійшов до безхатька і…почав його бити. Той спочатку не зрозумів, що сталося, тому просто  закривав обличчя руками і мовчки ховався від побоїв. Нападник вирішив, що цього не достатньо і почав виривати із його рук металеву паличку. Це йому вдалося майже одразу, обезсилений чоловік просто не міг пручатися. Тоді з усієї сили бив його по спині, нирках, хворій нозі, в його очах палала лють та ненависть, це вже не була людина, а справжній пробуджений звір. Цього не витримав метал і почав згинатися.

-         Ти чого тут розлігся! Будеш мені людей лякати! Вставай і забирайся звідси!- кричав чоловік.

-         Я просто хотів спати

-         Вдома будеш спати! Скільки разів повторювати, забирайся звідси!!!

Для більшої переконливості він додавав стусанів. Потім  чоловік взяв декілька секунд перерви, повернув паличку безхатьку, а потім знову забрав  її зі словами:”Давай порівняю”. Старенький віддав, мабуть не знав, що вирівнювати її будуть на його тілі.  Так тривало ще 5 хвиилин. Навколо стояли налякані люди і мовчали. Тільки декілька старших чоловків наважилися зробити зауважання. Коли нападник пригрозив палицею і їм, вони замовкли.  

Не знаю скільки би тривало все це, якби не молода жінка років 30-ти. Вона з’явилася нізвідки, зразу підбігла до чоловіка і почала виривати палицю з його рук. Ніщо її не лякало: погрози, можливі побої чи загроза для власного життя. Вона прийшла, щоб захистити слабшого. Жінка декілька разів у строгій формі намагалася поставити кривдника на місце, звертала увагу людей на все, що відбувається, коли це не допомогло, попросила викликати поліцію. На жаль, навіть і для цього сміливця не знайшлося. Коли ж охоронці порядку нарешті прибули, вони вивели чоловіка за межі вокзалу і …відпустили. Це означає, що кожен із нас може зустрітися із цим нелюдом  і впасти в його немилість. Що буде далі – страшно подумати.

Я не знаю, хто ця жінка, де вона живе і чим займається. Але судячи з її вчинку,  я можу сказати: у неї незламна сила волі, загартований характер та безстрашність, яка читається у її очах. Вона справжній герой і наша країна має ким пишатися. Адже не тільки на війні ми доводимо свій героїзм, це можна зробити і в мирному житті. Треба просто вміти у будь-якій ситуації залишитися людиною.  Бо правду кажуть, що у темні часи дуже добре видно світлих людей.

Зарваниця чекає на тебе

Коли мені вперше запропонували піти на пішу прощу з Тернополя до Зарваниці, я розсміялася. Адже живу неподалік Марійського духовного центру і на похід туди витрачаю не більше 10хв. До того ж я ніколи не розуміла,  як людина без відповідної підготовки може витримати  таку мандрівку.  Це ж потрібно 2 дні йти пішки, подолати 60 км, не зупинятися при будь-якій погоді. Переглянувши багато сайтів, побачила фото людей з розбитими до крові ногами, шкірою,обпеченою сонцем. Помітила, що всі вони прагнули відпочинку, були дуже втомлені, але…щасливі. Я сказала друзям, що подумаю, хоча в глибині душі вже знала відповідь.

На сьогоднішній день, я прочанка з 3-річним стажем і жодного разу не пошкодувала,  що тоді прийняла таке рішення. Цього року  збиралася на прощу дуже ретельно,декілька разів перечитала погоду на різних сайтах,перевірила чи є дощовик, сонцезахисні окуляри і крем від опіків( це 3 предмети без яких на прощі не обійтися, знаю з власного досвіду). Також  прочанина можна легко розпізнати за капелюхом, двома рюкзаками і каріматом. Тому, якщо я бачила у місті таку людину, зразу розуміла -  вона моя родина на найближчих 2 дні. В п’ятницю о 7 ранку вже була біля Архикатедрального собору Непорочного Зачаття Пресвятою Богородиці у Тернополі. Після служби  почалася реєстрація і формування груп.  Далі благословення священиків і окроплення свяченою водою. Після цього можна рушати.32 групи,1500 людей – ми всі одне ціле, кожен з нас маленька частинка чогось надзвичайно великого. Здавалося, що увага усіх тернополян прикута тільки до колони. Люди виходили з будинків, зупинялися посеред дороги, відчиняли вікна і так проводжали прочан.  Це те, що вражає мене багато років. Коли бачу сльози в очах людей, їхню віру і любов, тоді розумію, що не можу не йти.

Перша зупинка –с. Мишковичі. Люди ще не втомлені від дороги,здається, що сил вистачає усім, навіть маленькому хлопчику років 6-ти, для якого ця проща перша. Перед відпочинком усі заходять до храму, щоб помолитися молебень до Пресвятої Богородиці. Після цього кожен знаходить собі місце, щоб відпочити. Парафіяни села на чолі з священиком, приготували для прочан смачну перекуску, для того щоб кожен міг відновити сили перед тривалою мандрівкою. Гарно відпочивши, люди формують колону, але ще не вирушають, адже за частування слід подякувати. І тут знову момент, який мені хочеться запам’ятати назавжди. Колоною проходить хвиля бурхливих оплесків, 1500 людей скандують  “ Дякуємо!” Це найщиріша подяка, яку я коли-небудь чула, бо слова линуть із серця до серця... Усі поволі рушають.

Друга зупинка – смт. Микулинці.  Уже пройдено більше 20-ти км. Сонце вийшло з-за хмар і літня спека дає про себе знати. Та це нікого не лякає. Люди моляться, співають пісні. У Микулинцях відправляють молебень до Серця Христового, після цього перекуска і відпочинок.  Коли час закінчується, аніматори  формують колону. Залишилося тільки подякувати цій парафії за те, що так гостинно нас приймали.  Попереду ще один відрізок дороги. У колоні поруч з нами крокують священики, тому будь-хто може приступити до тайни сповіді, піти на духовну бесіду, поставити запитання, які найбільше цікавлять. Так поступово ми наближаємося до останньої зупинки на сьогодні.

Третя зупинка – с. Струсів Багато років поспіль прочани зупиняють на ніч у школі –інтернаті. Кожного з нас поселяють, також тут можна смачно повечеряти і добре відпочити. О 20 год люди збираються на службу Божу. Після цього оголошують розпорядок на наступний день, аніматори радять якнайшвидше лягати спати, адже колона вирушатиме завтра о 05.15. Маленькі промінчики сонця ще тільки пробивалися, а люди уже готові вирушати.   У піднесеному настрої, трішки сонні, але все одно щасливі ми йдемо далі.

Четверта зупинка – Тютьків  Для мене це був найлегший відрізок дороги.  Люди жартували, що погода сьогодні “як на замовлення”, йти було зовсім неважко. Парафіяни села частують нас смачною випічкою та ароматною кавою.  Також сюди прибуває архієпископ Тернопільсько-Зборівський  Василій (Семенюк). Він благословляє нас на щасливу дорогу.  Залишається пройти один з найбільших відрізків дороги. Тому потрібно зібрати всі свої сили, взяти на озброєння молитву і йти вперед. З піснями та розважаннями ми крокуємо ще 3.5 год.

П’ята зупинка – Золотники. Усі дуже втомлені, та думка про те, що ми майже на місці, додає сили. Місцеві жителі зустрічають нас, як рідних і пригощають смачними стравами і домашньою випічкою. Я вражена з якою любов’ю вони це роблять. Парафіяни підходять до кожного, пропонують обрати напій чи скуштувати смачний пончик. Ще раз переконуюся: ніяке зло не зможе протистояти людям, у серцях яких добро і небайдужість. Знову хвиля оплесків, сльози на очах та одна думка: “Яка я щаслива, що зараз тут”

Кажуть, що останні кілометри є найважчими. Для мене це не так. Дорога із Золотників до Зарваниці – найприємніша. Тоді серце виривається з грудей, ти не можеш вимовити і слова, щастя читається в очах, кругом відчуття Божої присутності і благодаті. Це як зустріч, якої ти дуже довго чекав. Вслухаюся в церковні дзвони, які сповіщають про прихід прочан і розумію: Зарваниця теж мене чекала.

        

Міжнародний успіх сільської школи

Знання - це скарб, а вміння вчитись - ключ до нього. Дуже часто усім нам доводилося чути ці слова. Так вчителі намагаються довести дітям, що навчання це дуже важлива і потрібна справа. Батьки у свою чергу теж підтримують цю думку.  Та чи достатньо слів, для того аби школяр зрозумів усю важливість знань? Напевно, ні. Адже учні хочуть бачити застосування цих знань на практиці, розуміти, де шкільний предмет стане у пригоді, спростить життя, допоможе у вирішенні справи.

Саме тому вчитель математики та інформатики Вишнівчицької ЗОШ  Попель  С. М. вирішила заохотити дітей до навчання, показати їм, що вчитися можна легко і головне цікаво. Під її керівництвом школа взяла участь у проекті “Школа SMART – Arduino та Raspberry Pi для учнів, батьків та вчителів”. Він організований  групою “Відкрита школа: Хмарні сервіси в освіті” на сайті Facebook у лютому 2016 року і зумів  згуртувати навколо себе вчителів-новаторів, яким довелося напрацьовувати новий досвід, розробити свої власні шкільні міні-проекти в рамках одного спільного. Проект проходив у 2 етапи.  І-ий – теоретичний,  кожна група учасників обрала для себе напрям дослідження, матеріали для розроблення і поставила перед собою конкретні завдання.

ІІ етап  - практичний, стартував у вересні, коли школи-учасниці отримали приладдя, яке використали для досліджень. Воно допомогло дітям оволодіти основами роботи з мікроелектронікою та програмуванням.

У рамках проекту наша школа приступила до створення фітокартини у кабінет інформатики. Однак, спершу потрібно було дізнатися якомога більше про те, що таке фітокартина і яке її значення у сучасному світі. Вдома, на роботі у нас ростуть квіти та інші рослини в горщиках.  Крім естетичного фактору, вони  створюють сприятливий мікроклімат - очищають повітря і збагачують його киснем. Однак, при всій корисності рослин, не завжди знаходиться місце для них. Тому, флористи і садівники звернули свою увагу на стіни. Все більшої популярності набуває - вертикальне озеленення або фітокартина.

З детальним описом  усього, що буде відбуватися 8-класники Вишнівчицької ЗОШ виступили на ІІ Всеукраїнській науково-практичній конференції школярів «Формування соціальних компетенцій як один із напрямків діяльності школи» і здобули там почесне І місце.

Далі  учні приступили до виконання ІІ частини – практичної. Вона полягала в тому, що у 8 класі учні на уроках трудового навчання змонтували конструкцію фітомодуля, з допомогою вчителя біології висадили підготовлені рослини. А потім взялися за вивчення основ мікроелектроніки та програмування. Ця робота проходила на уроках інформатики, 15 листопада учні відвідали вебінар від Майкрософт "Інтернет речей", освоїли веб-сервіс Autodesk Circuits і мови програмування Arduino та Python, з допомогою яких створили робота-поливальника для фітокартини, Вони дізналися  про придатні для вертикального вирощування рослини, відшукали потрібні сенсорні датчики для проекту та склали їх перелік,  на літніх канікулах виростили  по одній молодій рослині для посадки в проектний фітомодуль.

Ніхто не міг повірити, що учні з таким завзяттям візьмуться  за справу.  Вони з радістю жертвували свій вільний час для цього проекту. Без вагань погодилися працювати і влітку, вирощуючи потрібні квіти. Під час цього проекту школярі  покращили свої навички з багатьох предметів, адже застосовували їх на практиці. Для виготовлення фітокартини знадобилися знання з таких навчальних дисциплін: інформатика, фізика, біологія, математика, програмування та мікроелектроніка.  Проект переконав дітей, що вчитися – корисно і цікаво. 

 Керівник проекту,Світлана Михайлівна, подала на міжнародний конкурс “STEM Alliance” відеоролик про виконану роботу. Якою була радість учнів та вчителів, коли вони дізналися, що серед 230 заяв наша школа потрапила у фінал. Тут за звання найкращих боролися конкурсні проекти з Італії, Іспанії, Німеччини,Болгарії та України.  Місяць тривав розгляд робіт. Після цього, ретельно підрахувавши бали кожного проекту, журі  обрало переможця. І ним стала Вишнівчицька ЗОШ. Один із суддів так прокоментував цю перемогу: “Це відео -  амбітний і складний проект , який дав учням можливість випробувати справжнє навчання STEM. Воно підкорило нас змістом і  своєю многогранністю.” Нагородження пройде в Брюсселі в грудні 2017 року. Тому пишаємося перемогою, вдосконалюймо себе, змінюємо застаріли норми в освіті. І пам’ятаємо, що вчитися ніколи не пізно, завжди потрібно і навіть дуже цікаво.

50 неповторних років

Є на планеті дороге серцю місце – рідна школа. Під її стінами зеленим листям шепоче яблуневий сад і тихо кружляє дух споминів. Кожного ранку, зливаючись у єдиний бурхливий потік, прямують сюди діти. І триває цей шлях довжиною у півстоліття.

50 років тому учні та вчителі Вишнівчицької ЗОШ переступили поріг нової школи. Саме тоді розпочалася наша нова історія, творцями якої ми були. Для того, щоб відзначити золотий ювілей рідної школи, було організовано захід під назвою ”50 неповторних років ”. До залу увійшли  перші випускники школи. Глядачі зустріли їх оплесками і довго не хотіли відпускати зі сцени. А тоді полинули привітання нашій ювілярці, пронизані любов’ю, зігріті теплом людських сердець, скроплені сльозинками пам’яті і поваги. До привітань приєдналися священики Зарваницького деканату. Вони відправили подячний молебень. До присутніх звернувся отець декан Володимир Топоровський. Він зазначив, що школа є рідною домівкою для кожного з нас, побажав вчителям і учням наполегливої праці, терпіння та нестримної  віри у краще. Також о. Володимир підготував подарунок школі – ікону Зарваницької Матері Божої.

Далі слово перейшло до директора школи Винницької Зої Володимирівни.  Вона розповіла про історію освіти у селі, наголосила на важливості школи і навчання у житті кожної людини. Директор вручила подяки усім спонсорам школи за їх вагомий внесок у її розбудову.

Глядачі ловили кожне слово, а в пам’яті виринали ті далекі, але ніким не забуті роки.

Ювілей школи  - це визначна подія для всього району.  Тому на свято прибули заступник голови районної держадміністрації Кундрат Андрій Степанович і радник голови районної ради  Мазун Василь Іванович .  Також з вітальним словом звернувся начальник відділу освіти Кацан Йосип Петрович. Він вручив грамоти вісьмом вчителям за наполегливу і  сумлінну  працю, побажав їм нових звершень і перемог. Заступник голови Золотниківської громади Данилишин Микола Іванович  подарував школі сертифікат на придбання вікна. Учні і вчителі неабияк зраділи такому  своєчасному і потрібному подарунку.  Також  до  слова була запрошена Лукачович Романія  Михайлівна – виконуюча обов’язки старости села.

Згадали і про найпочесніших гостей нашого свята – ветеранів педагогічної праці.  Девізом їхнього життя є слова: ” Нам ніколи не буде 60, лише 4 рази по 15”. Адже вони досі вболівають  душею за те, що відбувається у стінах нашого рідного дому. Низький їм уклін і наша гаряча вдячність за те, що сіяли розумне, добре, вічне, берегли і зміцнювали нашу шкільну родину.

Не могли не згадати і про вчителів, які працюють в школі на даний час. Це прекрасні і віддані своїй справі люди. Саме для них лунали  теплі  слова пошани від учнів школи.

Також ми пишаємося тими вчителями, діти яких продовжують нелегку вчительську справу.  Всі вони присвятили своє життя, свій педагогічний талант рідній школі.

Доля вносить свої корективи в людське життя і на наше свято не змогли прийти  ті працівники і випускники школи, які відійшли у вічність.  Світлу пам’ять про цих дорогих людей вшанували молитвою.

Важливе місце в нашій історії належить людям із небайдужими і щирими серцями. Всі вони причетні до долі нашої школи. Адже саме від них залежить її матеріальне благополуччя. Тож з доземним поклоном учні і вчителі Вишнівчицької ЗОШ дякують цим людям із словами: ” Спасибі, що любов несете світу”

Метою цього заходу було не тільки відсвяткувати ювілей рідної школи, а і згадати про кожного, хто був причетний до її долі. Тож на завершення усі присутні переглянули відеоролик про історію нашої другої домівки.

Так і підійшов до кінця теплий травневий день, сповнений теплом людських сердець, покритий пеленою спогадів, зрошений сльозинками туги за давно минулим. Яблуневий сад шепоче уже нову історію, а давно стоптаною стежинкою крокують інші учні. Лише одне залишається незмінним -  це наша любов і велика, щира вдячність для тебе, рідна школо.

Тож нехай від споминів про тебе світлішають обличчя, розгладжуються зморшки,  з’являється посмішка на устах. Хай вічно звучать слова:” Здрастуй, школо!”

Велика любов маленького серця

Як виростають справжні патріоти? Віддані своїй державі,  небайдужі до чужого горя, готові допомогти у будь - яку хвилину. Можливо, у їхніх батьків є особлива формула виховання? Адже не може не захоплювати дитина, яка свідомо розуміє свою роль у суспільстві, аналізує ситуацію, що склалася у державі та дуже сильно хоче допомогти українським бійцям. Такою є маленька дівчинка з великим серцем Вероніка Карачка.

Коли вчителька у школі запропонувала третьокласникам написати листа солдату,  всі вони з радістю погодилися. У своєму посланні дівчинка розповіла про себе, свою сім’ю,  побажала бійцям здоров’я, миру і Божої опіки. Відправляти на Схід лише один лист не захотіла, тому в коробку до нього мама поклала солодощі і банку варення. Вероніка передала подарунок  і стала чекати відповіді. Яким же було здивування дівчинки, коли  в одній із соціальних мереж побачила запит про дружбу від  незнайомого чоловіка. Коли  вона дізналася хто він -  не змогла стримати сліз. Адже це був солдат, який отримав її подарунок. Далі було тривале спілкування  на просторах Інтернету:  дитяча щирість і його  сильний, загартований характер, тепло маленького серця і  фотографія воїна, який усміхався до неї з екрану комп’ютера. Через декілька днів боєць написав:

-         А чи не могла б ти дати свою адресу?

-         Звісно, можу, але скажіть для чого це вам, якщо не секрет, - відповіла Вероніка

-         Секрет…

Порадившись із мамою, дівчинка все - таки  написала назву своєї вулиці, номер будинку  і поштовий індекс. Це все відіслала солдату. Відповідь не змусила на себе довго чекати. Коли на порозі Вероніка побачила невідомий пакунок , то трішки злякалася.  Вся сім’я зібралася, щоб подивитися, що є всередині. Раптом, на обличчі дівчинки з’явилася усмішка, мама Вероніки витирала сльози, навкруги запанувала тиша. В  картонній коробці були фотографії того самого усміхненого солдата. На одній із світлин він зі своїми побратимами відкриває банку отриманого яблучного варення. В  пакунку був лист для Вероніки, солодощі та м’яка іграшка.

Після цього випадку, дівчинка і далі пише листи українським солдатам. Вкладає в них щиру віру і добро, додає тепло маленького серця, в якому вміщується велика недитяча любов.